Савич Володимир Ярославович

Савич Володимир Ярославович

(07.02.1977 — 14.02.2023)

Народився 07.02.1977 р. і виріс в селі Велике (попередня назва Вілька) Сокальського району і для нього цей невеличкий приміський населений пункт, як і вся Україна, стали безмежно дорогими. Мати назавше вклала в його душу найцінніше, найрозчуленіше: «Отче наш» і «Це моя земля».

Володимир успішно закінчив навчання в Червоноградській загальноосвітній школі №4, незважаючи на далеченьку відстань від села (де не було жодного навчального закладу) до шахтарського міста. Він був наполегливим і кмітливим, любив музику і навчився грати на баяні - тоді ще популярному у нас музичному інструменті. Подобалась йому всіляка техніка. Зручно почувався на природі, у лісі, який впритул до села. Та, мабуть, найбільше хотів пізнати історію нашої держави, читав багато літератури про Київську Русь, Запорізьку Січ, про національно-визвольний рух у першій половині 20 сторіччя. Володимир мав би здобувати вищу освіту у Львівському університеті за покликанням, але вирішив тимчасово відкласти цю мрію. Він прагнув якнайшвидше здобути робітничу спеціальність, щоби матеріально допомагати матері, яка уже тоді часто хворіла. Бажав стати надійною опорою в родині - навіть попри те, що мав ще двох старших братів.

Брати відповідальність не лише за себе, а й за інших - це ставало його потребою. Юнак поступив у Червоноградське професійно-технічне училище №55, вибравши спеціальність електрозварника - тоді популярну і затребувану в промисловості. Прагматично – як необхідність для кожного чоловіка-українця - Савич сприйняв призов на строкову службу. Два роки сумлінного вишколу не лише загартували його фізично, а й сприяли ще глибшому усвідомленню, що справжній українець - це насамперед воїн. А воїн - це насамперед захисник і в мирному житті. Тому й після одруження на красуні-дівчині з Волині - Людмилі, був надійною опорою в побуті, не цурався жодної роботи. Окрім електрозварки, він навчився столярної і самотужки змайстрував меблі для квартири, закінчив курси водіїв, аби самому керувати необхідним автотранспортом, заглибився у тонкощі агротехніки, щоби земельна ділянка на околиці села давала щедрий врожай. Придбав коня і дуже піклувався ним - матері і дружині це велике полегшення для праці у полі.

Позатим, Володимир, наклавши на свої плечі стільки справ, турбот, ніколи не скаржився на втому, на невдачі, не розчаровувався. В селі його знали усі – дорослі і діти. Діти – тому, що він був ласкавий до них. А дорослі - ще й тому, що міг справді розвеселити інших. Брав активну участь в художній самодіяльності місцевого клубу, у концертних програмах, співав у хорі.

Коли у 2014 році росія зненацька започаткувала проти незалежної України агресію, рядовий ЗСУ пішов захищати Батьківщину. Так само, без вагань і сумнівів, він знову взяв в руки зброю 1 квітня 2022 року, щоби дати відсіч тому ж ворогу-московиту. Служив кулеметником вогневої групи ракетно-артилерійського відділення прикордонної служби України. Мав звання молодшого сержанта. Невеличке рідне село на березі Західного Бугу і вся Україна для добровольця Савича були однаково безцінними недоторканними. Він ненавидів окупантів і разом з побратимами визволяв тимчасово захоплені території Донеччини.

Вояк вірив у правду війни, але добре знав, якою важкою ціною дається свобода. 14 лютого 2023 року воїн, молодший сержант Савич Володимир Ярославович загинув... За тиждень після свого дня народження. Йому було 46 років. Це сталося 14 лютого 2023 року в Донецькій області біля населеного пункту Водяне. Він пішов з оселі на другому поверсі будинку в селі Велике Сокальського району Львівщини на двобій із загарбниками-рашистами, воював в степах Донеччини і переміг, ставши навічно Героєм. Побратими продовжують шлях до остаточної поразки ворога і входження України до спільноти свобідних Європейських держав.